Перестанемо тиснути на наших дітей!

Ми їх дуже любимо і дуже турбуємось за їхнє майбутнє. Ми витрачаємо багато зусиль та коштів, щоб дати їм усі шанси у непростому дорослому світі. Але чи не надто важко наші очікування та страхи тиснуть на їхні плечі? Як їм допомогти, не перетворюючи дітей на заручників наших тривог?

Вчителі, шкільні психологи, сімейні психотерапевти констатують: наші діти все раніше і дедалі сильніше відчувають стрес, пов'язаний зі шкільними успіхами. Не просто вчитися, а й відвідувати факультативи, кожне завдання виконувати на «відмінно» – наші діти живуть у постійній напрузі. Батьки це усвідомлюють: 31% з них вважає, що школа провокує стрес у дитини, 52% говорять про те, що самі відчувають стрес через її шкільні оцінки*. Побічно це підтверджує і величезний попит на додаткові заняття (приватні уроки) з різних предметів. «Найгостріше реагують на стрес успішні школярі, – розповідає психолог, професор МДУ Андрій Подільський. – Ми провели дослідження серед учнів 7, 9 та 11-х класів загальноосвітньої школи та гімназії з поглибленим вивченням декількох предметів та з'ясували, що найважчий емоційний стан переживали гімназистки 11-го класу. Незважаючи на хорошу підготовку, вони відчували постійний страх не виправдати очікувань дорослих. З одного боку – вимоги батьків, з іншого – шкільна система оцінок, яка тисне на самолюбство і спонукає дитину вступати у виснажливе суперництвоІ. Багатьох батьків зачаровують формальні показники успіху, і вони починають «вболівати» за свою дитину, ніби та бере участь у забігу. І тоді страх невдачі, напруга не покидають її й удома.

Вагомі страхи

«БАТЬКИ ВСЕ ЧАСТІШЕ СТАЮТЬ ТИМИ, КОГО ДІТЯМ ДОВОДИТЬСЯ ЗАПОКОЮВАТИ, АБО Ж ТИМИ, КОМУ ПОТРІБНО ДОГОДЖАТИ»

Страхи Безцеремонно втручаючись в особистий простір дитини, жорстко контролюючи кожен її крок, примушуючи, погрожуючи, підкуповуючи або караючи її – як уміють, батьки тиснуть на своїх дітей. «Багато впевнених: якщо вказувати дитині на її недоліки, вона буде прагнути їх виправити, – розповідає шкільний психолог Наталія Євсікова. – Але виходить по-іншому: діти все більше сумніваються у своїх силах, почуваються винними і дуже швидко перестають собі довіряти». Але чому ми часто поводимося саме так? «Жорстка (яка давить) поведінка відображає перш за все власні страхи і тривоги батьків, страх, що у них не вистачить часу, сил і здібностей для виховання, – каже психолог. – Дорослі не впевнені у тому, що буде завтра (з їхньою роботою, сім'єю та країною), і тому сьогодні намагаються зі всіх сил. І перестають бути союзниками дитини, а стають тими, кого треба заспокоювати чи кому треба догоджати».

На таку ситуацію діти реагують по-різному, залежно від характеру та типу нервової системи. «Деякі протестують, стають агресивними, – продовжує Наталія Євсікова. – Чи можуть зовсім закинути навчання: навіщо старатися, якщо ними все одно завжди незадоволені? Інші, навпаки, намагаються щосили. Але швидко виснажуються, стають уразливими або примхливими, іноді починають багато хворіти».

Як уникнути цього, залишатися твердим і послідовним, не руйнуючи особистість дитини? «Насамперед потрібно відрізняти поведінку, що давить, від вимогливої, – пояснює Наталія Євсікова. – А для цього батькам треба зрозуміти, що вони відчувають, коли спілкуються з дитиною». Роздратування, гнів, досада або образа викликають миттєву (захисну) реакцію – тобто ми тиснемо на дитину, вимагаємо від неї беззаперечного виконання наших правил та заборон. «Вимогливість виникає з чітким розумінням пріоритетів, – продовжує Наталія Євсікова. – І тоді головним для нас стають не оцінки, а допитливість та активність дитини». Бути вимогливим – отже постійно заохочувати дітей рухатися вперед, враховуючи як сильні, так і слабкі риси характеру. Спостерігати за розвитком дитини, підтримувати і захищати її, коли вона цього потребує, і радіти разом з нею, коли вона здобуває нові знання і навички.

Інтерв'юІнтерв'ю з Сергієм Казарновським

Сергій Казарновський – директор відомої московської школи «Клас-центр» (www.klass-center.ru), де окрім звичайних предметів вивчають музику та ставлять спектаклі. Девіз школи – «Не тільки знати, а й відчувати».

«Виховувати дитину, не применшуючи її гідності»

Це особливо важливо, вважає вчитель Сергій Казарновський, тому що виховання та навчання завжди певною мірою пов'язані з примусом.
Запитання: Що змушує батьків тиснути на своїх дітей?

Сергій Казарновський: Почуття невизначеності: шкільні програми та правила постійно змінюються, батькам та дітям постійно доводиться перебудовуватися, пристосовуватися до нових вимог. Неясно, як дитина навчатиметься, якими будуть випускні іспити, якими – вступні. Все може змінитися будь-якої миті, зокрема і серед навчального року. Крім того, у нас в Росії особливе ставлення до освіти. Європейці розуміють, що цей процес продовжується протягом усього життя. А нам здається, що він закінчується із отриманням атестата, диплома. Тому і ціна цих «папірців» зовсім інша. І для батьків, і для дітей, і для вчителів.

У чому різниця між вимогливістю та тиском?

У почутті власної гідності. Воно є у батьків, і його не можна втрачати. Воно є у дитини, і про це треба пам'ятати, берегти його. Коли ми тиснемо на дитину, ми принижуємо її гідність. Єдиний спосіб конструктивного спілкування з дитиною – це з повагою ставитись до неї, до її гідності. Розуміючи водночас, що виховання і навчання завжди певною мірою пов'язані з примусом. Запитання у тому, як виховувати, не применшуючи гідності своєї дитини, – його треба ставити собі постійно.

Як батькам зрозуміти, що вони роблять щось не те, що настав час зупинитися?

Не можна бути надмірними. Рефері у боксі стан грогі визначає по очах. Боксер може навіть не впасти, але він «поплив», і рефері це бачить. Ми повинні бачити по дитині, «поплила» вона чи ні. Якщо немає єдиної правильної відповіді для всіх ситуацій, батьківська інтуїція має бути налаштована на дитину. Тільки так можна відчути момент, коли настав час зупинитися.

Чи потрібно допомагати з домашніми завданнями?

Звичайно. Але тільки тоді, якщо батькам цікаво спілкуватися з дитиною. Тоді домашнє завдання – ще один чудовий привід для спілкування, можливість підтримувати контакт із нею. Так дитина вивчить і те, що їй розповіли на уроці, і ще навчиться чогось у своїх батьків, щось отримає від них. І це дуже добре – це і є процес спільного життя.

А до оцінок як ставитися?

Спокійно, розуміючи, що три оцінки – «три», «чотири» та «п'ять», – які у нас існують, не показують здібностей дитини. Для однієї 10 помилок – це провал. А для іншої зробити всього 10 помилок замість 20 у минулому – ; неймовірний успіх. Але оцінку вони отримають одну й ту саму. Чи справедливо це? Ні звичайно. Насправді люди не діляться на «хорошистів», «відмінників» та «трієчників» - і згодом життя покаже, хто чого вартий насправді.

Коли потрібно стати вимогливим?

Коли наші вимоги зрозумілі, обґрунтовані та відомі дитині заздалегідь. Коли встановлений взаємний договір. Тоді можна і потрібно вимагати, щоб домовленості дотримувалися, причому не час від часу, а завжди. Розповім таку історію. У рамках проєкту Peace child я ставив в Америці виставу за участю дітей із різних країн. Влаштували дитячий табір: їжа, лісове озеро, репетиції. Приїжджаючи туди, кожна дитина підписувала зобов'язання, а там був пункт про те, що вона не питиме, не куритиме і не займатиметься сексом. Підліткам було років 14, тож за законом їм і так не можна пити та палити. Але вони ставили свій підпис, тобто брали на себе відповідальність, погоджувалися, що це їм під силу, вони зобов'язуються цього не робити. Інакше їх мають виключити із проєкту. Через декілька днів одного з наших хлопчиків помітили з сигаретою. Але він обіцяв цього не робити! Мене викликав директор табору і сказав, що я маю його відправити до Москви. Це був 89 рік… Як? На які гроші? Я намагався пояснити, що це неможливо. А він відповів, що закон має виконуватись у будь-якому випадку. Загалом, ми разом придумали текст, у якому пояснили ситуацію усім дітям – . написали, що цей хлопчик не може виїхати, але він житиме окремо і буде відсторонений від участі в репетиціях. Так і виховується відповідальність. Коли твоє слово щось означає.

Чи можна уявити портрет ідеальних батьків?

Якщо припустити, що ідеальні батьки існують, це можуть бути такі дорослі, які живуть разом з дитиною, люблять її, разом із нею дивляться на світ і розмірковують, роблять разом щось, що їм самим цікаво, – ndash; тому що коли людина робить те, що їй подобається, то й тим, хто поряд, теж у цьому хочеться брати участь. І водночас ці дорослі не нав'язують їй ні своїх уявлень, ні правил. Вовчиця вчить своє вовченя: «Кусай, як я». Але коли людина вчить свою дитину «Думай, як я» – це злочин. І ще вони не брешуть. Тому що діти це одразу відчувають, з ними не можна фальшивити. Ми для дітей – боги. У Стругацьких, пам'ятаєте – «Важко бути богом»?* Про те, що таке добре і що таке погано, діти вперше дізнаються від нас. І за все, що ми говоримо, ми несемо перед ними відповідальність.