Робити уроки... без стресу

Як це організувати?

Щодня діти повертаються додому, навантажені всім тим, що треба вивчити, виконати, написати… Перше питання – час, щоб остаточно залишити шкільний світ і увійти додому, – пояснює шкільний психолог Наталія Євсікова. – Дітям, молодшим за 13 років, для цього необхідно від 45 хвилин до 2 годин (на обід, ігри, зокрема і рухливі). Поки відкладіть розмови про школу: дитині навряд чи вдасться перемкнутися, якщо просто з порога їй доведеться відповідати на розпитування про контрольну з математики.

Золоте правило Золоте правило: перетворити виконання домашніх завдань на щоденний ритуал, що відбувається у певний час у тому самому місці. Такі рамки допомагають упорядкувати процес навчання. «Кращий час для виконання домашніх завдань – з 15 до 17-18 годин, – каже доктор біологічних наук, директор Інституту вікової фізіології РАВ Мар'яна Безруких. – Що робити, якщо вже пізно, а дитина ще чогось не зробила? Сьогодні – нічого: ви цього просто не встигли. Можна спробувати повернутися до недоробленого зранку, якщо встати раніше або повторити завдання дорогою до школи». А ось тривалість занять може бути різною: у кожної дитини свій ритм; різним буває обсяг завдань. «Школярам важко зробити все за один раз, – продовжує Мар'яна Безруких. – У 8-12 років ідеальний час для роботи – півгодини без перерви. Понад цього часу дітям важко концентруватися». Тому необхідні перерви – 5-10 хвилин, за які дитина може розслабитися, змінити позу, зняти напругу зору. Можна випити склянку соку, з'їсти яблуко або шматочок шоколаду.

Чи потрібний дорослий?

Чи потрібний дорослий Так, тому що без його присутності дітям важко організувати свою роботу. «Їм потрібно декілька років, щоб навчитися самостійно працювати та керувати своїм розкладом, – каже Наталія Євсікова. – Залишаючись із завданнями віч-на-віч, дитина ризикує «застрягти» на одній вправі, півгодини перечитувати умову завдання, не рухаючись далі». Крім того, дітям необхідне схвалення зробленого. Присутність дорослого (не обов'язково тата чи мами – важливо, щоб це була людина, якій дитина довіряє) заспокоює їх і підживлює віру у власні сили. Якщо у вас немає можливості бути поруч щодня, домовтеся про правила виконання домашніх завдань. Наприклад, дитина самостійно робить читання та прості вправи, а ви, повернувшись з роботи, перевірите зроблене і будете поряд, поки вона доробить інше. «Не змушуйте дитину переписувати все, якщо у роботі виявились якісь непринципові помилки, – застерігає Мар'яна Безруких. – Просто навчіть її акуратно їх виправляти у вже виконаному завданні. У деяких сім'ях прийнято робити усю роботу на чернетці: батьки перевіряють її ввечері і ближче до ночі напівсонна дитина переписує завдання начисто. І, звичайно, робить нові помилки. «Немає нічого гіршого за тупе механічне переписування, – впевнена Наталія Євсікова. – На чернетці можна потренуватися у написанні окремих літер і слів, порахувати у стовпчик або розв'язати завдання. Але не потрібно, наприклад, виконувати начорно всю вправу з української мови, щоб потім переписувати її у зошит.

Скільки потрібно допомагати?

Коли батьки поряд, дитині може здатися, що вони повністю у її розпорядженні. «Їй необхідно знати, що дорослі присутні не для того, щоб за неї робити уроки, – пояснює Мар'яна Безруких. – Ви можете разом подивитися, що задано, спланувати роботу, допомогти її почати та зайнятися своїми справами, уточнивши, що ви поруч, якщо їй знадобиться допомога. Пізніше ви зможете разом перевірити виконане завдання. Не варто сидіти з дитиною та стежити за кожним рухом її руки. «Контролюючи будь-який її крок, ми позбавляємо її можливості стати самостійнішою, знімаємо з неї відповідальність, – продовжує Мар'яна Безруких. – Саме тому так багато 11-12-річних дітей не вміють робити домашні завдання без участі дорослих». Ще одне правило: не вирішуйте за неї, а вчіть ставити правильні запитання, щоб просуватися у своїх міркуваннях і виконувати завдання самостійно. Наприклад: «Що потрібно зробити, щоб розділити це число на два?»; «Ти хочеш відмінювати це дієслово, а знаєш, до якої дієвідміни воно належить?» Так дитина відчує радість і підйом від того, що змогла виконати завдання сама. Одночасно вона навчається знаходити власний метод роботи, бути самостійною.

Як спілкуватися з учителем?

Деякі батьки вважають домашні завдання надто важкими або навіть марними. Інші вимагають від вчителя додаткових вправ. І у тому, і в іншому випадку, наполягаючи на своєму вони… заважають розвитку дитини! Перший підхід заперечує її здібності та знижує бажання докладати зусиль; другий надто тисне і може призвести до того, що дитина взагалі відмовиться виконувати домашні завдання. Обидві позиції виникають, коли у батьків не складаються нормальні, довірчі стосунки з учителем та школою взагалі. «Співпрацюйте з вчителями, – закликає Мар'яна Безруких. – Якщо у вас є запитання, пов'язані з виконанням домашніх завдань, обговорюйте їх. Методики змінюються дуже швидко, і ваша дитина, напевно, навчається вже не за тими програмами, за якими вчилися ви. Вчитель може дати точну пораду, як комфортніше і продуктивніше займатися вдома». Чи варто наполягати на тому, щоб дитина сама з'ясувала у класі незрозумілі питання? «Діти часто не знають, як попросити вчителя пояснити, чи не вміють сформулювати, що саме їм не зрозуміло, – пояснює Мар'яна Безруких. – Дитину потрібно спеціально цьому навчати, і це завдання батьків».

Чи потрібні додаткові вправи?

Іноді після завершення обов'язкової роботи може стати корисним запропонувати дитині одне-два додаткових питання, щоб переконатися, що вона дійсно добре засвоїла тему. Щоб ці питання не сприймалися як покарання, поясніть їй: «Тобі було непросто впоратися із цим завданням; спробуй для перевірки розв'язати ще одне, щоб у школі відчувати себе зовсім впевнено та вільно». Ще ефективніше запропонувати синові чи дочці практичне та водночас ігрове застосування отриманих знань. «Наприклад, після виконання завдання з математики, можна прочитати кулінарний рецепт і розрахувати кількість продуктів, а після написання диктанту, пошукати визначення слів у словнику чи інтернеті», – радить Наталія Євсікова. Але не варто впадати і в іншу крайність, перетворюючи на уроки все цікаве. Вимагати від дитини занадто багато – вдалий спосіб навіяти їй огиду до навчання.

Як упоратися з кризою?

Якщо ви удвох сидите над зошитом вже цілу годину, а дитині все ніяк не вдається не тільки засвоїти, а й навіть повторити найпростіше правило; якщо ви дратуєтесь, не можете стриматися, виходите з себе та підвищуєте голос – отже, у вашій спільній роботі над домашніми завданнями настала криза. У такій ситуації не варто наполягати на своєму – не кричіть і не вимагайте повторити все знову і знову. Просто закрийте підручник або зошит і займіться чимось іншим – ви зможете повернутися до завдань згодом або наступного ранку. «Коли батьки постійно дратуються і обурюються, домашні завдання ризикують перетворитися на джерело загальної напруги. А діти внаслідок цього стануть відчувати постійне почуття провини і можуть взагалі втратити бажання працювати, тому що боятимуться знову нас розчарувати», – пояснює Наталія Євсікова. Якщо, допомагаючи дитині з уроками, батьки постійно відчувають нетерпіння і виходять з себе, варто передати цей щоденний обов'язок іншому дорослому, наприклад студенту-репетитору або комусь із родичів – їм простіше тримати дистанцію, необхідну для робочих відносин.

Чи варто взяти репетитора?

Сьогодні все більше батьків-перфекціоністів прагнуть попередити навчальні проблеми своїх дітей, а тому звертаються по допомогу до фахівців з різних предметів. Звичайно, не йдеться про підготовку до вступу до інституту. Інший цілком законний привід для дзвінка репетитору – справді явне відставання. «Про додаткові заняття варто подумати, якщо прогалини у знаннях були помічені вчителем, – вважає Наталія Євсікова. – В іншому разі у дитини може з'явитися почуття, що ви занадто турбуєтеся (означає, зі мною не все в порядку?) і не довіряєте їй. У такій ситуації вона відчуває постійну тривогу, замикається у собі. Тільки реальні потреби виправдовують використання приватних уроків». Важливо обговорити з дитиною ідею додаткових занять, щоб вона не сприйняла їх як покарання: «Я сподіваюся, що у школі, на звичайних уроках, тобі стане легше».

Коли можна «відпустити віжки»?

Рано чи пізно у житті кожного з батьків повинен настати довгоочікуваний момент, коли його дитина почне самостійно виконувати більшість домашніх завдань. Це означає, що вона вже навчилася вчитися, самостійно планувати роботу та свій час. Але цей момент приходить у кожного у свій час. Як його визначити? Єдиний спосіб – бути уважними до індивідуального ритму дитини і в жодному разі не порівнювати її з однокласниками. Ви можете згадати, як вона навчалася ходити: спочатку ви допомагали їй знайти рівновагу, підтримуючи за обидві руки, потім їй стало вистачати одного вашого пальця, а незабаром вона наважилася відпустити його. Так і з домашніми завданнями: самостійність набувається поступово. Спочатку почніть перевіряти домашні завдання через день, потім – раз на три-чотири дні. «Якщо у дитини виходить самостійно працювати, якщо вона вміє ставити запитання, що дозволяють їй просуватися у своїх міркуваннях, вам уже не потрібно «сидіти над уроками» разом з нею», – вважає Мар'яна Безруких. Але батьківська присутність та доброзичливий погляд на закінчену роботу – нехай перевірка та обговорення завдань відбуваються хоча б раз на тиждень – ще залишатимуться необхідними приблизно до 13 років. До цього часу певний етап можна вважати завершеним: або ваша дитина усвідомила мету навчання і стала самостійною, і тоді ви можете дати їй повну свободу, або вона бунтує проти домашніх завдань... і вам буде необхідно шукати нові способи спільних занять – у групі, разом з кимось з її друзів, зі старшим братом чи іншими родичами… Принаймні за п'ять-шість років спільної роботи над домашніми завданнями можна сподіватися побачити світло у кінці тунелю... не забуваючи втім про свою роль батька, завжди уважного до успіхів своєї дитини.

«Не завищуйте ваші ставки!»

Психолог Тетяна Бедник розповідає про те підводне каміння, яке підстерігає дітей і батьків у процесі роботи над домашніми завданнями. І про ролі, які належать кожному члену сім'ї.
Запитання: Чому домашні завдання нерідко стають справжнім жахом для батьків?
Тетяна Бедник: Найчастіше уроками займається мама. Вона відчуває, що виконує свій обов'язок, якщо вміє змусити дитину працювати; коли це не виходить, їй здається, що вона погана мати. І її оцінки вона сприймає як оцінку своєї батьківської успішності, якщо мама не працює. Позиція батька більш відсторонена, але його самоповага залежить від шкільних успіхів сина чи дочки. Шкільні роки дітей повертають нас і до власних шкільних спогадів. Якщо мама була відмінницею, їй важко зрозуміти, чому так страждає дитина. Якщо вона вчилася погано, то знову переживає свій негативний досвід. В обох випадках вона відчуває тривогу. На дитину лягає вантаж подвійної відповідальності – за себе та за емоції дорослих.

Що відчуває дитина у цей момент?

Їй здається, що вона не подобається своїм батькам, що вони не вірять у неї – і втрачає самоповагу. А коли домашні завдання перетворюються на муку, дитина нерідко перестає знаходити сенс і у шкільній роботі.

Як вийти з цієї ситуації?

Поясніть дитині, що ви її не звинувачуєте. Скажіть прямо: «Я нервуюсь, тому що наші заняття викликають у мене погані спогади». Розкажіть про свої шкільні проблеми та про те, як ви їх подолали; дітям потрібно знати: з цим можна впоратися. Це важливий момент для того, щоб подумати про місце кожного в сім'ї, про стосунки між батьками та дітьми.

Яка роль батька?

Його слова повинні приносити умиротворення. Він має бути тим, хто припиняє конфлікт, дає і матері, і дитині відчуття впевненості у тому, що вони впораються з цими тимчасовими труднощами.

Які поради ви дали б батькам?

Не робіть надто великих ставок на шкільні успіхи дитини! Завищені очікування призводять лише до гігантських розчарувань. Той, кого переоцінюють, тяжко переживає випробування реальністю. І не шантажуйте дітей майбутнім. Немає сенсу говорити 8-річній дитині про вступ до університету чи лякати безробіттям. Для неї це надто далека перспектива. Ваша мета – допомогти дитині стати самостійною. Це досягається через насолоду. Дитина, яка працює із задоволенням, бачить сенс у тому, що робить. Найкраща допомога – це щирий інтерес до того нового, що вона дізналася, а не до її оцінок. Не забувайте нагадувати дітям, що ваші почуття не залежать від часу, що витрачається на виконання домашніх завдань, або оцінок, які вони приносять зі школи.