Не будемо квапити наших дітей!

Діти також живуть під постійним тиском, переймаючи звичку дорослих не зупинятися ні на хвилину. Але, щоб допомогти їм розвиватися і рости, нам потрібно перестати їх вічно підганяти та навчити прислухатися до того, що їм необхідно.

Не поспішаємо людей« У мене таке враження, що найчастіше діти чують від мене слова «Давайте швидше!», – зізнається 35-річна Ліка. Її це бентежить, але виходу із ситуації вона не бачить. У Ліки троє дітей – 11 та 6 років, а молодшому 3 роки. Вона, звичайно, знає, чому квапить їх: цього вимагає прискорений темп життя і страх, що їх випередять інші, якщо вона дозволить собі (і їм) хоча б ненадовго пригальмувати... І все-таки я не можу позбутися відчуття, що є у цьому шаленому ритмі щось неправильне, а середня дитина – найповільніша – просто відверто страждає. Така картина знайома багатьом: на дітей тиснуть дорослі, а на них – установки суспільства, що змушує жити на максимальних оборотах та показувати найвищі результати. «Треба визнати, що сучасне життя не бере до уваги наші природні ритми, – каже дитячий психолог Галина Цукерман. – Від цього страждають і дорослі, і діти, просто у дітей менше можливостей відстоювати власний темп». Причини, з яких батьки змушені поспішати, очевидні: вони дбають про дітей (що займає багато часу), працюють (часто обидва), щодня витрачають по дві-три години на дорогу, погоджуються на понаднормовий графік… До того ж, багато хто з них намагається розв'язати усі проблеми відразу – ведуть сина у перший клас і вже думають про інститут та армію. І було б несправедливо звинувачувати їх у цьому! «Але це не означає, що ми можемо все звалити на суспільство, виправдовуючи себе тим, що ми не маємо простору для маневру», – вважає Галина Цукерман. Все встигнути все одно неможливо, тому, продовжує психолог, важливо навчитися не скупитися і вміти відмовитися від того, що ні нам, ні дітям зараз не під силу. А для цього потрібно усвідомити, що можна знизити темп життя власних дітей, пригальмувавши у тих повсякденних дрібницях, на які ми можемо вплинути.

Страх порожнечі... і майбутнього

Олександру 42 роки. Він розлучився рік тому і тепер бачить свого 9-річного сина Арсенія раз на тиждень. «Мені хотілося бувати у нього частіше, але це неможливо – дорога в один бік займає понад півтори години. А якщо я приїжджаю до нього після роботи, він уже лягає спати, і я можу взяти участь тільки у чищенні зубів. Зазвичай усі наші улюблені заняття ми відкладаємо на суботу, але і вона перетворюється на справжній жах – хочеться все встигнути!» Тож дитина змушена пристосовуватися до ритму та тиску не лише у школі. Адже батьки, почуваючи себе винними у тому, що не бачать своїх дітей у будні, у вихідні хочуть надолужити втрачене. «Тим часом саме у ці дні варто було б не тільки не поспішати, а й серйозно прислухатися до потреб та бажань дитини», – каже психолог Беатріс Коппер-Руайє (Beatrice CopperRoyer). Для цього дорослим доведеться внутрішньо змиритися з тим, що неможливо встигнути все, вважає Галина Цукерман. Існує нездійснене: те, чого дуже хотілося (і навіть був шанс) отримати, але не було часу. Це однаково стосується і того, що батьки хочуть для себе, і до того, що вони хочуть для своїх дітей. Прийняти це простіше, якщо ми ясно розуміємо, що важливіше мені (і моїй дитині) зараз; що приносить нам обом найбільше задоволення; що точніше відповідає моїм (а також його) цінностям. Але для цього потрібно добре знати і себе, і своїх дітей.

А як бути, якщо дитина не встигла зробити навіть уроки? «Треба просто допомогти їй доробити хоча б деякі завдання і пояснити вчителеві у ввічливій записці, чому так вийшло», – радить психолог. Якщо ж подібна ситуація повторюється щодня, можливо, дитина просто не в змозі впоратися із навантаженням. І, можливо, їй варто змінити школу, щоб все життя не перетворилося на суцільні домашні завдання. «Спитайте себе: можливо, ви намагаєтеся навчити її тому, у чому самі не сильні? – пропонує Галина Цукерман. – Синові не вистачає посидючості – але й батькові вона не властива; дочка неуважна, проте й мати часто забуває важливі дрібниці. У такому разі краще звернутися за допомогою до психолога.

Часто від дітей вимагають, щоб ті рухалися швидше, тільки заради синхронності: «ми єдине ціле, у нас спільне життя, ми живемо в одному ритмі». Ця (часто несвідома) установка заважає побачити та врахувати індивідуальні особливості дітей. «Батьки скаржаться, що доводиться весь час бігти, але оскільки такий спосіб життя ними приймається та визнається умовою успіху, вони не можуть не нав'язувати його своїм дітям», – пояснює Беатріс Коппер-Руайє. Постійно перебуваючи у стресі, вони самі стають джерелом стресу: батьки бояться порожнечі власного життя і починають відчайдушно вкладатися у майбутнє дітей, перетворюючись із матері та батька на коуча.

Більше довіряти

«Активні, швидкі діти у школі мають перевагу: вони можуть першими відповісти на запитання, проявити себе та отримати заохочення, – продовжує Галина Цукерман. – А повільна дитина програє вже тому, що її найважче помітити. Але це не означає, що вона гірше розуміє чи не така творча – . вона просто іншими темпами приходить до своїх результатів». Батько та мати у цьому відношенні солідарні зі школою, оскільки бачать у швидкості та активності переваги для дорослого життя. «Мрійлива, задумлива дитина їх турбує, – зауважує дитячий психоаналітик Крістіан Флавіньї (Christian Flavigny). – Особливо якщо вони зациклені на шкільних успіхах і зводять освіту до суми навичок, які частково витісняють процес дозрівання особистості».

«Зазвичай діти справляються з досить високим темпом, але за умови, що все, що вони роблять, вони роблять із задоволенням. Гарна школа, пара гуртків (щось для душі, щось для тіла): для більшості таке навантаження необтяжливе, – каже Галина Цукерман. – А гіперактивним дітям навіть корисні навантаження. Вони не можуть довго всидіти на місці, постійно рухаються і переходять від одного заняття до іншого, тому краще, якщо весь їхній день заповнений до краю, щоб вони надвечір просто падали з ніг. Але в будь-якому випадку варто знаходити хоча б декілька годин на тиждень для повільних занять. Можна, наприклад, прогулятися в парку, розглядаючи всякі дрібниці – жучків, кору дерев, прожилки листя... Але якщо не вийде – не наполягайте, спробуйте щось інше: разом почитайте або послухайте музику».

Якщо ми вчасно не побачимо, що дитина перевантажена, вона може повідомити про це нам у найнесподіванішій формі. «Мені завжди здавалося, що моя 9-річна дочка всім задоволена, – розповідає 39-річна Валентина. – Вона ніколи не заперечувала ні проти музичної школи, ні проти басейну та театральної студії. І уроки англійської її надихали. Але коли перед самим днем ​​народження вона повідомила мені, що мріє отримати в подарунок «хоча б один день, коли можна взагалі нічого не робити», я спочатку оторопіла, а потім подумала: як же важко їй було весь цей час! «Щоб цього не сталося, усі заняття варто планувати разом з дитиною, навіть з 3-4-річною, – радить Галина Цукерман – Не нав'язувати їй те, що нам подобається, а пропонувати, давати можливість пробувати та приймати рішення».

Здоровий глузд і гра

Що відбувається з дітьми, яких підганяють роками? «У них виробляється нечутливість до того, що їм говорять, або накопичується дуже сильна образа», – впевнена Галина Цукерман. Деякі діти стають неспокійними, швидше втомлюються. Інші прагнуть щосили догодити батькам і, якщо не виходить, живуть з відчуттям «я поганий». А хтось зовсім нічого не хоче. Все це – прояви несформованості їхнього власного «Я», вважає Крістіан Флавіньї. «Постійно підганяючи дітей, ми привчаємо їх діяти автоматично, причому не тільки фізично, а й розумово, замість того щоб мислити, виробляти поняття, свої уявлення про життя». А для цього потрібно витрачати час на ігри. «Батьки не дають дитині грати, мотивуючи це, наприклад, тим, що в 10 років грати вже пізно, – продовжує Галина Цукерман. – Але гра – це те, що створює сама дитина. Діти, що недограли, обмежені у творчих можливостях, їм складніше мріяти і бачити перспективу». Що повноцінніша гра у 5-10 років, то краще у 15 років у них побудоване уявлення про те, якими вони хочуть бути. Дозволяючи дитині грати, як їй подобається, ми даємо їй доступ до світу символів, здатність відокремлювати реальне від уявного. Вона отримує різноманітні враження, які допоможуть їй перевірити на практиці саму себе, так само як і оточуючих, і водночас просунутися у розумінні миру та самопізнання.

Не підганяйте дитину дорослішати, дайте їй награтися, усвідомити свої переживання, придумати щось нове. «Крім гри є й інші важливі речі, які кожна людина (і дитина не виняток) має робити у своєму темпі. Наприклад, спокійно і з задоволенням снідати, неквапливо одягатися, – каже Галина Цукерман. Дозволяючи дитині жити у своєму ритмі, ми показуємо, що поважаємо її саме такою, якою вона є, і радіємо тому, що їй вже вдалося досягти – будь-якими темпами. Можливо, її неквапливість здається нам тихим страйком, але вона цілком може стати для нас гарним уроком. Як казав письменник Андрій Синявський: «Добре, коли спізнюєшся, трохи сповільнити крок»».