Перестанемо тиснути на наших дітей!

Ми їх дуже любимо і дуже турбуємось за їхнє майбутнє. Ми витрачаємо багато зусиль та коштів, щоб дати їм усі шанси у непростому дорослому світі. Але чи не надто важко наші очікування та страхи тиснуть на їхні плечі? Як їм допомогти, не перетворюючи дітей на заручників наших тривог?

Вчителі, шкільні психологи, сімейні психотерапевти констатують: наші діти все раніше і дедалі сильніше відчувають стрес, пов'язаний зі шкільними успіхами. Не просто вчитися, а й відвідувати факультативи, кожне завдання виконувати на «відмінно» – наші діти живуть у постійній напрузі. Батьки це усвідомлюють: 31% з них вважає, що школа провокує стрес у дитини, 52% говорять про те, що самі відчувають стрес через її шкільні оцінки*. Побічно це підтверджує і величезний попит на додаткові заняття (приватні уроки) з різних предметів. «Найгостріше реагують на стрес успішні школярі, – розповідає психолог, професор МДУ Андрій Подільський. – Ми провели дослідження серед учнів 7, 9 та 11-х класів загальноосвітньої школи та гімназії з поглибленим вивченням кількох предметів та з'ясували, що найважчий емоційний стан переживали гімназистки 11-го класу. Незважаючи на хорошу підготовку, вони відчували постійний страх не виправдати очікувань дорослих. З одного боку – вимоги батьків, з іншого – шкільна система оцінок, яка тисне на самолюбство і спонукає дитину вступати у виснажливе суперництво. Багатьох батьків зачаровують формальні показники успіху, і вони починають «хворіти» за свою дитину, ніби та бере участь у забігу. І тоді страх невдачі, напруга не покидають його й удома.

Вагому страхи

«БАТЬКИ ВСЕ ЧАСТІШЕ СТАЮТЬ ТЕМІ, КОГО ДІТЯМ ДОВІДЛЯЄТЬСЯ ЗАПОКОЮВАТИ, АБО Ж ТЕМИ, КОМУ ПОТРІБНО ДОГОДЖУВАТИ»

Страхи Безцеремонно втручаючись в особистий простір дитини, жорстко контролюючи кожен її крок, примушуючи, погрожуючи, підкуповуючи або караючи його. словом, як уміють, батьки тиснуть на своїх дітей. «Багато впевнених: якщо вказувати дитині на її недоліки та недоробки, то вона буде прагнути їх виправити, – розповідає шкільний психолог Наталія Євсікова. – Але виходить по-іншому: діти все більше сумніваються у своїх силах, почуваються винними і дуже швидко перестають собі довіряти. Але чому ми часто поводимося саме так? «Жорстка (давить) поведінка відображає перш за все власні страхи і тривоги батьків, страх, що у них не вистачить часу, сил і здібностей для виховання, – каже психолог. – Дорослі не впевнені в тому, що буде завтра (з їхньою роботою, сім'єю та країною), і тому сьогодні намагаються на користь. І перестають бути союзником дитини, а стають тими, кого треба заспокоювати чи кому треба догоджати.

На таку ситуацію діти реагують по-різному, залежно від характеру та типу нервової системи. «Деякі протестують, стають агресивними, – продовжує Наталія Євсікова. – Чи можуть зовсім закинути навчання: навіщо старатися, якщо ними все одно завжди незадоволені? Інші, навпаки, намагаються щосили. Але швидко виснажуються, стають уразливими або примхливими, іноді починають багато хворіти.

Як уникнути цього, залишатися твердим і послідовним, не руйнуючи особистість дитини? «Насамперед потрібно відрізняти поведінку, що давить, від вимогливого, – пояснює Наталія Євсікова. – А для цього батькам треба зрозуміти, що вони відчувають, коли спілкуються з дитиною. Роздратування, гнів, досада або образа викликають миттєву (захисну) реакцію – тобто ми давимо на дитину, домагаючись від неї беззаперечного виконання наших правил та заборон. «Вимогливість виникає з ясним розумінням пріоритетів, – продовжує Наталія Євсікова. – І тоді головним для нас стають не оцінки, а допитливість та активність дитини. Бути вимогливим – отже постійно заохочувати їх у русі вперед, враховуючи як сильні, і слабкі боку характеру. Спостерігати за його розвитком, підтримувати і захищати його, коли він цього потребує, і радіти разом з ним, коли він набуває нових знань і навичок.

Інтерв'юІнтерв'ю з Сергієм Казарновським

Сергій Казарновський – директор знаменитої московської школи «Клас-центр» (www.klass-center.ru), де окрім звичайних предметів вивчають музику та ставлять спектаклі. Девіз школи – «Не тільки знати, а й відчувати».

«Виховувати дитину, не применшуючи її гідності»

Це особливо важливо, вважає вчитель Сергій Казарновський, тому що виховання та навчання завжди певною мірою пов'язані з примусом.
Питання: Що змушує батьків тиснути на своїх дітей?

Сергій Казарновський: Почуття невизначеності: шкільні програми та правила постійно змінюються, батькам та дітям постійно доводиться перебудовуватися, пристосовуватися до нових вимог. Неясно, як дитина навчатиметься, якими будуть випускні іспити, якими – вступні. Все може змінитися будь-якої миті, у тому числі серед навчального року. Крім того, у нас у Росії особливе ставлення до освіти. Європейці розуміють, що цей процес продовжується протягом усього життя. А нам здається, що він закінчується із отриманням атестата, диплома. Тому і ціна цих корок » зовсім інша. І для батьків, і для дітей, і для вчителів.

У чому різниця між вимогливістю та тиском?

Щодо почуття власної гідності. Воно має батьків, і його не можна втрачати. Воно є у дитини, і про це треба пам'ятати, берегти її. Коли ми давимо на дитину, ми принижуємо її гідність. Єдиний спосіб конструктивного спілкування з дитиною – ndash; це з повагою ставитись до нього, до його гідності. Розуміючи у своїй, що виховання і навчання завжди певною мірою пов'язані з примусом. Питання в тому, як виховувати, не применшуючи переваг своєї дитини, – його треба задавати собі постійно.

Як батькам зрозуміти, що вони роблять щось не те, що настав час зупинитися?

Не можна бути надмірними. Рефері у боксі стан грогги визначає з очей. Боксер може навіть не впасти, але він "поплив", і рефері це бачить. Ми повинні бачити по дитині, «поплив» чи він. Якщо немає єдиної правильної відповіді для всіх ситуацій, батьківська інтуїція має бути налаштована на дитину. Тільки так можна відчути момент, коли настав час зупинитися.

Чи потрібно допомагати йому з домашніми завданнями?

Звичайно. Але тільки в тому випадку, якщо батькам цікаво спілкуватися з дитиною. Тоді домашнє завдання – ще один чудовий привід для спілкування, можливість підтримувати контакт із ним. Так дитина вивчить і те, що їй розповіли на уроці, і ще навчиться чогось у своїх батьків, щось одержує від них. І це дуже добре – це і є процес спільного життя.

А до оцінок як ставитися?

Спокійно, розуміючи, що три позначки – «три», «чотири» та «п'ять», – які у нас існують, не відбивають здібностей дитини. Для одного 10 помилок – це провал. А для іншого зробити всього 10 помилок замість колишніх 20 – ; неймовірний успіх. Але оцінку вони отримають одну й ту саму. Чи справедливо це? Ні звичайно. Насправді люди не діляться на «хорошистів», «відмінників» та «трієчників» - і згодом життя покаже, хто чого вартий насправді.

Коли потрібно виявити вимогливість?

Коли наші вимоги зрозумілі, обґрунтовані та відомі дитині заздалегідь. Коли встановлений взаємний договір. Тоді можна і потрібно вимагати, щоб домовленості дотримувалися, причому не час від часу, а завжди. Розповім таку історію. У рамках проекту Peace child я ставив в Америці виставу за участю дітей із різних країн. Було влаштовано дитячий табір: їжа, лісове озеро, репетиції. Приїжджаючи туди, кожна дитина підписувала зобов'язання, а там був пункт про те, що вона не питиме, куритиме і не займатиметься сексом. Підліткам було років 14, тож за законом їм і так не можна пити та курити. Але вони ставили свій підпис, тобто брали на себе відповідальність, погоджувалися, що це їм під силу, вони зобов'язуються цього не робити. Інакше їх мають виключити із проекту. Через кілька днів один із наших хлопчиків був помічений тим, хто курить. Але він обіцяв цього не робити! Мене викликав директор табору і сказав, що я маю його відправити до Москви. Це був 89 рік… Як? На які гроші? Я намагався пояснити, що це неможливо. А він відповів, що закон має виконуватись у будь-якому випадку. Загалом, ми разом придумали текст, у якому пояснили ситуацію всім дітям – . написали, що цей хлопчик не може виїхати, але він житиме окремо і буде відсторонений від участі в репетиціях. Так і виховується відповідальність. Коли твоє слово щось означає.

Чи можна уявити портрет ідеальних батьків?

Якщо припустити, що ідеальні батьки існують, це можуть бути такі дорослі, які живуть разом з дитиною, люблять її, разом із нею дивляться на світ і розмірковують, роблять разом щось, що їм самим цікаво, – ndash; тому що, коли людина робить те, що їй подобається, то й тим, хто поряд, теж у цьому хочеться брати участь. І при цьому ці дорослі не нав'язують йому своїх уявлень, ні правил. Вовчиця вчить свого вовченя: «Кусай як я». Але коли людина вчить свою дитину «Думай як я», це злочин. І ще вони не брешуть. Тому що діти це одразу відчувають, з ними не можна фальшивити. Ми для дітей – боги. У Стругацьких, пам'ятаєте – «Важко бути богом»?* Про те, що таке добре і що таке погано, діти вперше дізнаються від нас. І за все, що ми говоримо, ми несемо перед ними відповідальність.